|
2019-02-22
 Саме цими словами Україна проводжала в останню путь своїх синів та дочок у лютому 2014 року. Знову від нас пішли найкращі. Ті, для кого «справедливість», «гідність», «свобода» і «Україна» були не просто словами, а сенсом їхнього життя.
У пам’ять про Героїв Небесної Сотні у літературній вітальні Волошинівського НВК ім. Р. Лужевського було проведено урок літератури рідного краю. Учасники театру вірша «Трубайло» читали поезії Ганни Дудки – члена Національної спілки письменників України. Пам’яті 107 Героїв присвятила вона свої твори. У них – біль утрат, смуток, скорбота, пам’ять про тих, хто, зробивши крок уперед зимою 2014, журавлиним ключем полинув у вирій вічності, ставши нашими Ангелами-Охоронцями на небі.
Використавши відеоматеріали, згадали кожного Героя і хвилиною мовчання вшанували їхню пам’ять.
На Майдані пліч-о-пліч стояли українці і євреї, росіяни та вірмени, грузини та білоруси. Всіх об’єднала українська земля та бажання жити у вільній країні. І ні кулі, ні гранати, ні нелюдська жорстокість не змогли перемогти цих людей. Вони гинули та не здавалися. Боролися за право бути українцем.
Рибіцька С.І.
Вчитель української мови та літератури
Волошинівського НВК ім.. Р. Лужевського
Вірші Ганни Дудки
Відгомін Трої
Антоніна Дворянець, м. Бровари, 61 рік
Немає в Україні в нас вулканів,
У нас і землетрус - то дивина.
Тільки Чорнобиль - злодій невблаганний,
У квітні випив чорного вина,
І вкрав домівки, цезієм посипав,
І вкрав любов із калинових снів.
Та ми ж пелазги - звикли гнізда вити
І йти вперед - нехай і по стерні.
Осіли. Бровари - то теж удома.
Полісся ж рідне - там, де чорна тінь.
І тільки навесні тривожить спомин,
Як нагадає про минуле дзвін.
У нас як лихо - тільки рукотворне,
І смерчі в нас - у заздрісних серцях.
І біле в нас - це біле, а не чорне,
Якщо боротись - то вже до кінця.
Герої в світ нам послані не раптом,
Вони із добрих зерен, як жита!
І там, де був безсилий навіть атом,
Упоравсь беркут - і відняв життя.
Судилося пройти усі майдани:
Як топчуть гідність - то таки біда!
Мов на роботу, тільки сонце встане,
Одразу вирушала на Майдан!
"Я жінка! Хто ж на мене здійме руку?
Майдан же мирний - все співають Гімн!"'
Яка ж то доля їй плекала муку,
І хто ростив убивць і ворогів?
Та вже втомились люди і співати,
Щоночі штурму ждали, мов орду...
"Усіх же не посадять нас за грати!"
Найсміливіші - в першому ряду.
Побачила: з кийками - на дитину!
Нехай дорослу, але як же б'ють!!!
Враз кинулась - вона його зупинить!
Але на неї градом - дика лють.
Сховатись ніде. Тільки барикади.
І натовп розгубився - хто куди!
Чия вина? Диявола чи влади?
Чи знайдуть згодом витоки біди?
На барикади знівечене тіло
Упало. Чи болять серця столиць?
І так колись Пріам просив Ахілла,
Щоб сина поховати віддали.
Ті незворушні і байдужі лиця,
Той страх, що культивований роки!
Була зима. І плакала столиця,
І дим із шин клубочився гіркий...
Увечері, як зорі теплий усміх
Ховають і поблимують з-під вій,
Одну онука знайде: "То бабуся,
Я їй цілунок посилаю свій!"
Кров – не вино
Зураб Хурція
1960 рік, м. Гагра
Кров - не вино. Вона не переграє,
Її не в щасті пробують на міць.
Вона шумить, якщо у ріднім краї
Кайдани одягають силоміць.
Якщо твій дім розорений сусідом,
Як рвуться бомби в мирні ж наче дні.
Напишуть, може, з тисячу лонгрідів
Бездушні боти. Істина в вині?
Абхазіє! Красива й непокірна!
Тобі морський вночі шепоче бриз.
Свобода духу - друг найперший вірний,
І волелюбність Грузії-сестри.
У Гагрі тепло - на Майдані мінус!
Рятує шарф та вогнища в діжках.
Ми сильні, перемога неодмінно
Настане, хоч дорога і важка.
Десь бродять вина. Він рецепти знає,
Він виростить лозу аж до небес,
І виноград ще солодко заграє,
І він за стіл покличе рід увесь.
Надворі - мінус, на дахах - бурульки.
І на посту Зураб - хай сотня спить.
Він дістає приховані пігулки -
Абхазія розорена болить.
Він знав, що має бути на Майдані,
Бо це його війна, велика мста.
І перемога - тільки у єднанні,
Бо з дружби наша сила вироста.
Його знайшли на верхній барикаді.
Кров не вино. Не відкоркуєш, ні...
І проспівають голосні цикади
На березі про лицаря пісні.
Ще прийде час, наповнимо по вінця
Ми келихи вином у мирні дні.
Бувають і грузини - українцями,
Стають нам найдорожчі із рідні.
Одеса -Київ
Віктор Чернець
с. Подібна Черкаської області, 1977 рік
Одеса - Київ, Київ- Одеса,
Обабіч траси, обабіч весен.
Обабіч сонця - громи і зливи,
Нема безстрашних, та є сміливі!
Мости єднання - поміж містами,
А траса ділиться блок-постами.
Ті блок- пости, те життя у смужку...
І яничари нові - "тітушки".
А там - беззбройний Майдан у місті,
Який чекає хороших звісток,
А як спинити? Стояти разом.
Одеса – Київ - смертельна траса .
А там автобуси - повні злості,
То для столиці - названі гості.
У них одне ремесло - криваве,
Ховають лиця у балаклавах.
Стіною стали прості селяни:
Та доки ж буде те безталання?
Не сплять щоночі, кругом кострища...
Аж ось колона - вже ближче й ближче...
Голіруч вийшов - таж він упертий,
Він спинить, він не боїться смерті.
Той джип шалений, розбиті вікна...
Упав, мов колос, на трасі Віктор...
Одеса- Київ - там все надійно!
Спиняли люди криваву бійню.
Уся Вкраїна - то люди рідні,
Стоять за волю, за честь і гідність.
І заслуговує щастя кожен.
А Віктор завжди - це переможець!
Срібний хрестик
Андрій Черненко, 35 років, м. Київ
На душі - ще рубці від ран,
Та любов йде крізь зими й весни...
Виряджаючи на Майдан,
Одягла йому срібний хрестик.
Срібний хрестик – це оберіг,
Хай примножиться його сила.
На Майдан – із усіх доріг,
Тільки кулі людей косили.
Люди ж мирні - мов зграя птиць,
Всі злетілись отак, без зброї,
Та із вікон, з дахів, з бійниць
Вже націлилися в героїв.
Наполоханий сніг метавсь,
Наче пір'ячко з крил побитих.
Благородна у них мета:
Небо й сонце, і вільно жити.
Срібний хрестик. Тепло на нім
Ще не вистигло з рук коханих.
І здавалось, усі святі
Вийшли з храмів - і тут, на Майдані.
Тиша більше лякає, ніж грім.
Кадри моторошні з екрана.
Ні дзвінка! Цілу ніч цей стрім...
Срібний хрестик прилип до рани...
До собору летіла...- Де?
Перебита пташина зграя.
Срібний хрестику! День гряде!
Та герої не помирають!
|
