2018-05-22

Не личить замовкать поету,

Бо в кожного у нас короткий вік,

Дасть Бог –не кане СЛОВО в лету

Віктор Гюго

У Волошинівському НВК ім. Р. Лужевського – свято поезії: відбулася презентація збірки Анатолія Вітюка «Ієрогліфи часу».

«Вустами лікаря говорить поет»,  – так представляє автора член Національної спілки письменників України Олександр Шарварок. Він – «тонкий психолог», який «живе у СЛОВІ», «належить до когорти українських інтелігентів», що «черпають знання із першоджерел нашої історії, культури, мови». Адже відомо, що Баришівщина – «столиця українських неокласиків».

А Лідія Савченко в анотації зазначає: «Чи не кожна поезія залишає читача на «запитальній позиції», змушує проникнути в глибинну суть слова – думки , слова- образу». ЇЇ цікавить, яка саме позиція автора? Заглиблюючись у сутність філософської думки віршів Анатолія Вітюка, висловлює впевненість, що «перемогу в складних перипетіях здобуває не сильніший – праведний».

Рідне СЛОВО для Анатолія Вітюка – це зв′язок із народом, зі своїм корінням. Він порушує проблему – завдання і роль митця в суспільстві. Скажімо, у вірші «Безсонної ночі» «сам собі письмовладний король» (так себе називає автор) й оптимістично зазначає:

Вдарю в струни обвислі,

Позбираю стривожені мислі,

Над рядками помучусь гарячими

Може, лірика родиться зрячою.

Не брунькує перо первоцвіти,

Доки нікуди розпач подіти.

Інколи в поезії знаходить вихід те, що довго нагромаджувалося в душі автора: не завжди почутий, часом – самотній, коли «немає прихистку у цілім світі і не п′янить давно старе вино»:

Частіше все питають: «Що з тобою?»

Але ніхто не шепче : «Що в тобі?»

Тому й «застарцювалася душа вдовою, гуляючи, свою минула нішу».

Автор часто замислюється над тим, який шлях пройшли наші пращури, хто ми, чиїх батьків діти ? Вболіває, щоб сини не зросли манкуртами, щоб батькам не довелося шукати євшану-зілля привороту, що «не все посіяне зійде, не все розквітне світло, пишно».

Світлій пам′яті батьків присвятив Анатолій Вітюк поезії «Зоря» та «У котрий раз на батьківщину їду». У них ясніє глибока синівська любов та переживання за самотньою старістю батьків. А мені ці теплі вірші своїми образами нагадують «Українське альфреско» Ліни Костенко. Перегукуються архетипні образи: поріг батьківської хатини, хліб у господі, ранкові зірки, криниці, печі, портрети молодих батьків на стіні, вечірня зоря і «мати- зоря жива».

У багатьох поезіях – одухотворений образ природи, яка радіє і сумує разом з ліричним героєм, роздуми про вічну красу життя, плинність і вічність людського буття. Природа впливає на внутрішній світ поета, тому він не лише майстерним пензлем описує її, а й веде розмову з читачем, пропонуючи нам ті образи, які вимальовуються в його уяві.

Із однаковою залюбленістю змальовані всі пори року: зима, коли «снігами замело дахи», «тріщало скло у рамках вікон», «сніг малював новий пейзаж», «сплакнули баби снігові», «іскрились змерзлі кучугури»; весна, «коли летіли гуси», а «весняна врода - шовкова, чиста, молода»; літо, бо «перепілочка гукала в житі», а «веселка обрамила все навкруг»; осінь, де «калина в сяєві намиста», «клени, хлопці-лоботряси, згубили золото давно», а «бабине літо сорочку виткало». Вражає метафоричність віршів: «в осінній день…листки скотили сонце», «місяць…морозом  зігнутий в дугу», «брунькує тишу паросль», «стежки здичавіли», «дощ засватався до трав»… Це наше – читачів – сприйняття поезії зі збірки «Ієрогліфи часу.

Духовний світ  ліричного героя  збірки  «Ієрогліфи часу» Анатолія Федоровича Вітюка складний і загадковий, автор – індивідуально-неповторнийний. А у віршах – кінечність і безкінечність, малість і величність, проминущість і вічність буття.

Вчитель української мови та літератури

Волошинівського НВК ім. Р. Лужевського

Ганна Макаренко