2016-02-19

Наші друзі – Герої АТО

Серед групи дев’ятикласників не одразу можна розгледіти гостя.  Хіба що за формою та за сивиною у короткому русявому волоссі. Такий же, як і вони молодий, усміхнений, трішки зніяковілий. Йому ще інколи, навіть цигарок у магазині не продають – вимагають паспорт, щоб пересвідчитись, що вже досяг вісімнадцятирічного віку. А насправді – йому двадцять три. Він – Коваль Ігор Ігорович, сержант, ветеран війни, учасник АТО, має відзнаки «Учасник бойових дій» та «За жертовність і любов до України».

Про події півторарічної давнини згадує неохоче. Тоді, у серпні 2014, їх батальйон охороняв блокпост у самому серці Дебальцевого. Крім того часто робили рейди - виїзди на передову, доставляли туди боєприпаси, їжу. Разом із напарником завжди були на броні, бо їхнім завданням було слідкувати за навколишньою обстановко. Звичайно, це дуже небезпечно, проте набагато страшніше було, зізнається воїн, сидіти на місці під постійними обстрілами з «градів». Коли просто підіймався асфальт і ніщо не могло допомогти. Рятувала молитва «Отче Наш», якої навчив у дитинстві дідусь, Павло Григорович Марченко, виходець із Волошинівки. На прохання товаришів, читав її вголос, щоб могли чути всі, хто знаходився в окопі. Саме окоп став домом бійців майже на місяць, після того як було розбомблено  і вщент знищено наметове містечко, в якому жили. Містечко відновили впродовж тижня, але ночувати в наметах ніхто не наважувався – дуже прицільним був вогонь ворога.

Вдруге пощастило взимку, коли на два тижні відклали ротацію – повинні були змінити друзів у Дебальцево, але солдатські матері підняли хвилю протесту і завдяки їм почався вивід військ із Дебальцівського котла.

Після того було ще кілька відряджень у зону АТО, адже і нині Ігор продовжує службу. Проте завжди знаходить час, щоб приїхати до Волошинівки, відвідати могилу діда, розповісти йому про прожите, порадитись.

Не обминає і місцевий навчальний заклад, який носить ім’я Героя України Руслана Лужевського, що загинув у травні 2014 року під Словянськом (у квітні 2014 Ігор теж був там поблизу – возили боєприпаси).  Серед школярів у сержанта багато друзів. Спочатку  листувалися у соцмережах, згодом познайомились і спілкуються із задоволенням. Часто відвідує шкільні свята та заходи.

А  про пережите юнак, навіть, у розмовах згадувати не хоче, мріє про закінчення неоголошеної війни на Сході України,  бо  разом із однополчанами пообіцяв, що в пам'ять товаришів, які там загинули, зможе одягти свої бойові відзнаки.

Полуцька Віта Володимирівна,

Заступник директора з навчально-виховної роботи

Волошинівського НВК ім. Р. Лужевського